“Чому нації занепадають?”
Відгук на книгу “Чому нації занепадають? Походження влади, багатства і бідності” Дарона Аджемоглу та Джеймса Робінсона
Марія Пожарська
Голова аналітичного відділу ГО
Книга “Чому нації занепадають?” Дарона Аджемоглу та Джеймса Робінсона – одна з найбільш впливових і водночас найбільш контроверсійних спроб пояснити глобальну нерівність останніх десятиліть. Книга охоплює сотні років історії й десятки країн, від Англії 17 століття до сучасної Колумбії, і на цьому величезному масиві історичних кейсів будує єдину, універсальну формулу. Бідні країни – бідні через екстрактивні інститути, які концентрують владу й ресурси у вузької групи осіб, тоді як багаті країни – багаті тому, що в певний історичний момент перейшли до інклюзивних інститутів, тобто таких, що захищають права власності, розподіляють політичну владу і створюють стимули для масової економічної активності. Це універсальна теорія. Але саме її намагання пояснити настільки різні кейси однією формулою є головною підставою для сумніву в коректності такого пояснення.
Звісно, тут я ходжу по краю леза, наполягаючи на тому, що ця праця насправді не дає переконливої відповіді на поставлене питання, тоді як її автори зрештою отримали Нобелівську премію в 2024 році. Важливо одразу уточнити, що я не намагаюся знецінити роботу цих авторів, які написали книгу за результатами п’ятнадцятирічного дослідження, і не вважаю її непотрібною. Я ставлю під сумнів радше те, наскільки виправданим є саме той вибір, що впав на цю роботу при визначенні лауреатів Нобелівської премії.
Концептуально книга побудована як опис та аналіз історичних прикладів: Славна революція в Англії, видобувні економіки Латинської Америки часів іспанської колонізації, розкол Кореї на Північну і Південну, занепад Венеційської республіки, постколоніальна Африка і так далі. Кожен кейс підібраний і викладений так, щоб ілюструвати один й той самий причинно-наслідковий зв’язок, що інститути визначають траєкторію розвитку країн. Сама велика кількість історичних прикладів, про більшість з яких середньостатистичний читач не знає або має лише поверхневі знання, справляє переконливе враження. Проте саме тут і ховається методологічна пастка, бо авторська логіка по суті є кейс-орієнтованою ілюстрацією заздалегідь сформульованої тези, а не індуктивним висновком із цих кейсів.
Сказати, що бідна країна бідна, бо в ній екстрактивні інститути – це майже тавтологія. Бо екстрактивні інститути за визначенням є тим механізмом, через який багатство концентрується в руках вузької еліти за рахунок решти суспільства. Питання, яке залишається без переконливої відповіді – чому саме в цій країні, у цей конкретний момент історії, сформувалися саме такі інститути, а не інші. Аджемоглу та Робінсон відповідають на це через поняття “критичних точок” (critical junctures) – моментів, коли мала історична випадковість здатна розвернути країну в бік інклюзивного чи екстрактивного шляху. Але якщо саме випадковість визначає, у який бік розвернеться країна в критичній точці, то інституції перестають бути першопричиною – вони стають проміжною ланкою, наслідком значно глибших і часто ситуативних обставин. Таких як, наявність природних ресурсів, географічного положення, демографічної структури населення, технологічних переваг в озброєнні, конкретних особистих рішень окремих правителів чи колонізаторів.
Саме в цьому й полягає головна вада книги чи навіть цієї задумки, бо автори фактично описують наслідок, а подають його як причину. Інклюзивні чи екстрактивні інститути – це форма, у яку вже відлилися значно конкретніші історичні процеси, що в кожному окремому кейсі мали зовсім різну природу. Те, що в Англії 17 століття стався конфлікт між короною та парламентом, структурно не має нічого спільного з тим, що сталося в Бельгійському Конго чи в іспанських колоніях. Універсальна теорія тут працює як рамка постфактум, бо здатна типу пояснити будь-який історичний результат як підтвердження тези про інститути, тому що категорії “інклюзивний” та “екстрактивний” достатньо гнучкі, щоб під них підлаштувати майже будь-який кейс. Теорія, яка пояснює все, у певному сенсі не пояснює нічого конкретного, бо втрачає здатність бути спростованою.
Окремої уваги заслуговує те, як у книзі представлено колоніальний досвід, бо саме тут універсалістська логіка авторів найбільш помітно стирає конкретно-історичну специфіку. Аджемоглу та Робінсон справедливо вказують, що тип колоніальних інститутів, запроваджених європейцями, значною мірою визначив подальшу траєкторію колонізованих територій. Але саме це показує, що визначальним чинником була не інституція як абстрактна форма, а конкретна, цілком матеріальна обставина. А саме, технологічна й воєнна перевага колонізаторів, яка дозволяла нав’язувати такі структури силою, попри волю чи інтереси місцевого населення. Інститути екстракції – це наслідок нерівного співвідношення сил у конкретний історичний момент, а не самостійна причина, що існує у вакуумі. Більше того, після формального звільнення колоній владу часто успадковували саме ті місцеві елітні групи, які за колоніальних часів виконували посередницькі функції в обслуговуванні екстрактивної системи, про що впринципі і згадують автори. Проте, те що ці групи продовжили використовувати вже наявні екстрактивні механізми для власного збагачення, пояснюється цілком конкретною, особистісною мотивацією. Їм було вигідніше відтворити ту саму систему під власним контролем, ніж будувати нову.
Цю саму методологічну проблему, хоч і з інших позицій, підтверджує економічний історик Пітер Вріс у своєму критичному розборі книги.1 Він звертає увагу, що Аджемоглу та Робінсон аналізують лише “кінцеві причини” типу інститутів, і повністю ігнорують “безпосередні причини” – землю, працю, капітал, технологію, тобто ті фактори, які прямо породжують зростання чи його відсутність. Якщо ці чинники взагалі виведені за рамки аналізу, інститути неминуче виглядають єдиною можливою причиною – просто тому, що конкуруючих пояснень автори не розглядають.
Ще показовішим є розбір Вріса найсильнішого, за визнанням самих авторів, кейсу книги – Англії після Славної революції 1688 року, яку Аджемоглу й Робінсон вважають поворотним моментом, що прямо привів до промислової революції. Вріс показує, що конкретні інституційні зміни виявляються вкрай розмитими, тоді лише два відсотки населення мали право голосу, оподаткування стало одним із найвищих у Європі й мало регресивний характер, землеволодіння залишалося вкрай нерівномірним, а торговельні монополії типу Східноіндійської компанії не зникли. Навіть у кейсі, який автори вважають найпереконливішим доказом своєї тези, поняття “інклюзивності” при ближчому розгляді розсипається – воно не є об’єктивно вимірюваною характеристикою, а зручним інтерпретаційним ярликом, який можна наклеїти на результат постфактум.
Ця книга не дає переконливої відповіді на поставлене запитання про те, чому одні країни бідні, а інші багаті, якщо шукати в ній саме першопричину. Те, що автори називають причиною, є радше результатом значно конкретніших, ситуативних і часто випадкових історичних обставин. Інститути – це форма, у якій застигають ці процеси, а не сила, що їх породжує. Підміна наслідку причиною, хай і зроблена з академічною майстерністю й на величезному історичному матеріалі, залишається підміною – і саме це, на мій погляд, є головною слабкістю однієї з найвпливовіших книг сучасної економічної думки. Відкритим лишається питання, чому саме ця підміна викликала в науковій спільноті настільки беззаперечне визнання.
- Vries, P. (2012). Does wealth entirely depend on inclusive institutions and pluralist politics? A review of Daron Acemoglu and James A. Robinson, Why nations fail. The origins of power, prosperity and poverty. TSEG-The Low Countries Journal of Social and Economic History, 9(3), 74-93. ↩︎
БУЛО ЦІКАВО? НАПИШИ НАМ СВОЮ ДУМКУ В КОМЕНТАРЯХ ПІД НАШИМ ПОСТОМ💬
